"ГАРМАТНІ ГРОШІ" ІЗ САДАГУРИ

Знецінення "парників" і "двопарників" призвело до росту дорожнечі на предмети першої необхідності, занепаду торгівлі, поширенню незадоволення серед місцевих жителів та торгівців. Назрівала справжня фінансова криза. В цих умовах Диван видав розпорядження, щоби збір податків, платня за відкупи могли вноситись на одну третину мідними монетами. Але ця міра виявилась дещо запізнілою. Влітку 1774 р. у населенних пунктах Молдавського князівства, а особливо в Яссах, почала гостро відчуватись нестача в продуктах харчування, через зменшення або взагалі припинення їх підвозу на ринки сільськими жителями.

Незабаром російські війська були виведені з території кнізівств, і господарям надавалося право самим розраховуватися з бароном. Ввіз же садагурської монети на територію Російської держави був суворо заборонений. Тому, коли в Києві у селянина економічного відомства Спиридона Дучина було знайдено молдаво-валахської монети 787 рублів 57,5 копійок, то його піддали покаранню нагайками, а монети конфіскували і відправили до Москви. Туди ж було відіслано виявлені в Київській губернії монети у 1779 та 1780 роках загальною вагою в 83 пуди 38 футів.

На території князівств молдаво-валахська монета ще деякий час була в обігу і навіть потрапила до скарбів. Так, відома знахідка досить великого скарбу, виявленого у Спиноаса-Ербичень-Ясси в 1924 р. До його складу входила 251 садагурська монета. Скарби менших розмірів із цими монетами знайдено на землях сучасної Молдови в Джюрджюлештах - 14 монет та Кишиневі - 5 монет. Ще один скарб походить із с. Нерушай Татарбурнарського району Одеської області, у якому серед турецьких срібних монет та монет Рагузи був мідний однопарник. Як засвідчує скарбовий матеріал, молдаво-валахська монета була в обігу десь до початку 1780-х років. Це підтверджує кишинівський скарб, у якому разом з садагурською монетою були російські імператорські мідяки 1776-1779 років. Стосовно пізнішого часу, про їхній обіг немає жодних даних і подальша їхня доля як грошових одиниць невідома. Лише окремі знахідки садагурських монет із пробитими отворами вказують на їхнє використання місцевим населенням у ролі монетних прикрас.

Значно тривалішим було життя самого поселення при монетарні. Судячи з аналізу документів, воно виникло не скоріше кінця лютого (дати привілею, наданого барону Гартенбергу-Садогурському російською окупаційною адміністрацією) і не пізніше серпня 1771 року - найімовірніше навесні того року. Це можна вважати приблизним часом заснування Садгори, яка 2001 року відзначала 230 літ.

Уже на першій продукції Садагурської монетарні - монетах, а згодом і пам'ятних медалях та церковних дзвонах подається місце випуску: латинська літера S і повна назва - Sadogura, ще - Садагура.

Те, що поселення отримало ім'я від свого засновника і власника, є закономірним. Запитання викликає інше: чому в основу назви колонії, заселеної переважно німцями-лютеранами, було покладено не німецьку, головну частину баронового прізвища, а додаткову польську, отже слов'янську? До речі, в австрійські часи на Буковині постав цілий ряд німецьких колоній, назви яких одразу вказували на етнічний склад поселенців, як-от: Ніколаусдорф, Катерінендорф, Августендорф, Александердорф, Францталь. Чому ж колонію монетників не назвали, скажімо, Петердорф чи, принаймі, Гартенбергівкою, - як це було прийнято на українському Півдні?!

Можливо, у цьому випадку на появу назви вплинули не зовсім пересічні обставини народження самого поселення. Адже воно виникло довкола монетарні, яка виконувала контракт із російською військовою окупаційною адміністрацією і фактично перебувала у віданні останньої. Тож не виключено, що ідея обрати для назви колонії саме слов'янську частину баронового прізвища належала комусь із оточення головнокомандувача Дунайською армією генерал-фельдмаршала графа П.О.Рум'янцева. До речі, австрійські дослідники діяльності Садагурської монетарні вважали, що назва містечка виникла "за перекладом імені барона Гартенберга (...) на руську мову". Що вони вкладали в поняття "руська мова" - українська чи російська, - доводиться лише гадати. Вже те, що чисто польське "гура" сприймалося ними як переклад із німецької на "руську мову", - свідчить про їхнє досить приблизне уялвення про слов'янські мови.

Але тоді чому колонія не отримала просто російську чи українську назву, співзвучну з нинішньою, - Садгора? Гадаємо, вирішальний вплив на вибір назви поселення мало отримання бароном шляхетського імені. Адже за багатовіковою традицією, подібні прикметникові прізвища в поляків чи українців шляхетного стану виникали від назв їхніх родових маєтків. Так, Вишневецькі походили з Вишні, Потоцькі - з Потока, Острозькі - з Острога і т. д. Відповідно і шляхтич Садогурський мав би володіти якоюсь Садогурою. Але у випадку з бароном-монетником віз, як кажуть, випередив коня: спершу з'явився пан Садогурський, якому для надання респектабельності й достовірності своєму шляхетському іменеві довелося створити родовий маєток Садогуру.

На імені колонії позначився також вплив російської мови: цим пояснюється зміна первісного сполучного голосного о на а. Тому на перших австрійських картах та в документах назва поселення фігурує вже з цією зміною: Sadagura. Згодом народна етимологія переосмислила ойконім як сполуку слів "сади гора". Так виникла форма Садигура, яку й понині можна почути в народному мовленні (щоправда, частіше в жартівливому контексті). А 1946 року в містечка з'явилася теперішня офіційна назва - Садгора. Як на нашу думку, таке перейменування не надто суперечить історичній традиції.

Після припинення функціонування монетарні та виїздом за межі Буковини першого власника життя у колонії монетників не припинилося. На рубежі ХVІІІ-ХІХ століть її орендував інший барон - Мустяца, і завдяки його клопотанням Садагура 7 грудня 1801 р. отримала статус торговельного містечка. Пам'ять про баронів Мустяц (до речі, прізвище - зрумунізований варіант турецького імені Мустафа) збереглася у місцевій мікротопонімії - у назвах кута Баронівка та урочища Баронів Сад. Щоправда, жоден із садгірських старожилів достеменно не пам'ятає - про котрого, власне, барона йдеться. Одні кажуть: німецького, інші - румунського, а треті - що про циганського.

Сергій Пивоваров,

Ігор Чеховський,

доценти ЧНУ ім. Ю.Федьковича

Головна вулиця Садагури початку ХХ ст. Поштівка видавництва Сімона Гроса в Чернівцях. Колекція авторів.